Поради психолога

Як допомогти дитині подолати страхи та фобії

— Додати коментар

scar_2332452b__1__iДеякі діти бувають надзвичайно чутливими. Їм потрібен час, щоб звикнути до нової обстановки, людей і ситуацій. Наприклад, якщо дитина вперше йде до школи або спортивної секції, вона муситиме звикнути до нової обстановки і отримуватиме насолоду від відвідин шкільних чи спортивних занять тільки через певний час.

Час від часу кожна дитина відчуває страх. Маленькі діти, досліджуючи навколишній світ, здобувають новий досвід і стикаються з певними труднощами або несподіваними обставинами, які можуть їх злякати. Це невід’ємна складова дорослішання й розвитку. Однак іноді дитина відчуває ірраціональний страх перед найнесподіванішими речами. Наприклад, боїться звуку сирени пожежної машини або швидкої допомоги, комах тощо.

Дитячі страхи – це поширене явище

Як стверджують психологи, 43 % дітей віком  6–12 років схильні боятися. Найпоширенішим у цьому віці є страх темряви, надто коли дитину залишають наодинці в темній кімнаті. Також діти часто бояться тварин, наприклад, великих собак, що голосно гавкають. Деякі діти бояться вогню, висоти або грози. Іноді діти, надивившись новин по телевізору або в Інтернеті, лякаються грабіжників, викрадення або війни. Якщо дитина недавно пережила втрату або серйозну хворобу родича, її може охопити хвилювання про здоров’я близьких. Зазвичай ці страхи минають у підлітковому віці. Більшість із цих страхів не надто сильні і поступово згасають.

Що таке фобії

Іноді страхи так загострюються, що перетворюються на фобії. Це сильні й ірраціональні страхи, що заважають у повсякденному житті. Наприклад, страх шестирічної дитини перед собаками може викликати в неї настільки сильну паніку, що вона взагалі відмовлятиметься виходити надвір. У 10-тирічному віці дитина може бути так стурбована новинами про серійні вбивства, що наполягатиме, щоб спати разом із батьками.

У деяких дітей у цьому віці виникає страх спілкування з людьми, яких вони зустрічають у повсякденному житті. Така сором’язливість може перешкодити дитині знайти друзів у школі або спілкуватися з більшістю дорослих, особливо незнайомими. Такі діти можуть навмисно уникати соціальних ситуацій (наприклад, Днів народження друзів), їм буває важко спілкуватися з будь-ким, крім членів своєї сім’ї.

Часто в дітей у цьому віці виникає страх ізоляції. Іноді цей страх посилюється, коли сім’я переїжджає в інше місто або дитина переходить у нову школу. Дитина може боятися їхати в літній табір або навіть ходити в школу. Така фобія може мати й фізичні симптоми, наприклад, головні болі або болі в животі. Усе це призводить до того, що дитина замикається в собі і стає пригніченою.

У віці 6–7-ми років дитина зазвичай уперше дізнається про смерть, у зв’язку з чим у неї може з‘явитися новий страх. Коли вона розуміє, що, в кінцевому підсумку, усі смертні – і її батьки, і вона сама – її занепокоєння може посилитися. У деяких випадках така заклопотаність смертю буває дуже болісною.

Як упоратися зі страхами й фобіями

На щастя, більшість фобій піддаються лікуванню. Фобії зазвичай не є ознакою серйозних психічних захворювань, що потребують тривалого курсу психотерапії. Але якщо занепокоєння дитини довго не минає й заважає їй насолоджуватися повсякденним життям, їй варто надати професійну допомогу психолога або психотерапевта, який спеціалізується на лікуванні фобій.

У ході лікування фобій багато психотерапевтів пропонують дитині зустрітися з джерелом своїх страхів у безпечних дозах. Наприклад, якщо дитина боїться собак, терапевт може під час розмови показати їй фотографії собак або відео з ними, а потім – запропонувати дитині поспостерігати за собаками з вікна. Нарешті, психотерапевт може в присутності дорослих погратися декілька хвилин із маленьким цуценям. Після цього дитина почуватиметься набагато краще в присутності собак.

Цей процес називається десенсибілізацією: дитина поступово стає менш чутливою до джерела свого страху щоразу, коли стикається з ним. У підсумку дитина припинить уникати ситуацій, які стали причиною її фобії. Хоча цей процес збоку виглядає як само собою зрозумілий, здійснювати його потрібно тільки під наглядом професіонала.

Іноді психотерапія допомагає дітям стати впевненішими й менш схильними до страхів. У стресових ситуаціях дитині можуть стати в нагоді дихальні вправи й техніки релаксації.

Іноді лікарі рекомендують антидепресанти як додатковий засіб, хоча їх ніколи не застосовують як єдиний засіб лікування. Вони допомагають зняти тривогу й панічні атаки, пов’язані з фобіями.

Як батьки можуть допомогти дитині

Розгляньмо декілька способів, як батьки можуть допомогти дитині впоратися зі страхами й фобіями:

  • поговоріть із дитиною про її тривоги і виявіть співчуття. Поясніть їй, що багато дітей має страхи, але з вашою підтримкою вона обов’язково навчиться давати їм раду;
  • не применшуйте страхи вашої дитини і не висміюйте їх, особливо в присутності її однолітків;
  • не примушуйте дитину виявляти хоробрість. Їй може знадобитися час, щоб упоратися зі своїми страхами. Крім того, ви можете ненав’язливо заохочувати її подивитися в очі страху й не уникати ситуацій, які її лякають. Головне – не наполягати на цьому.

Страхи – це нормальна частина життя дитини, реакція її психіки на реальну або уявну загрозу, джерело якої знаходиться в навколишньому світі. Тому батьки повинні підтримати дитину в таких ситуаціях. Розмовляючи з нею про її страхи, батьки повинні визнавати їх, але не посилювати й не применшувати. Заспокойте дитину й запропонуйте їй способи впоратися зі страхами. Довірливе спілкування та підтримка – ефективний метод боротьби зі страхами. Якщо це не допомогло, страх може перерости у фобію, і тоді кращим засобом допомоги буде залучення професіоналів.

 

ЯК БАТЬКАМ ЗРОЗУМІТИ ЩО ДИТИНА ВЖИВАЄ НАРКОТИКИ!!?

— Додати коментар

received_2895411180707105Підлітки розглядають наркотики як спосіб зняти напругу, розслабитися на черговій вечірці, розважитися або поліпшити самопочуття через стрес, який можуть викликати розлучення батьків чи цькування в школі, невдалі стосунки. Утім, не обов’язково лише негативні обставини і “погана” компанія спонукають спробувати наркотики, але й звичайна цікавість, упевненість підлітка в тому, що він може тримати споживання під контролем, а від одного разу нічого не буде. Яка поведінка доньки чи сина має насторожити батьків і як діяти у такій ситуації ? Зрозуміти, чи ваша дитина вживає наркотики, дуже важливо заради вчасного звернення по допомогу. 

Підозріла поведінка Перш за все вас має насторожити підозріла поведінка. Підлітки, які експериментують із наркотиками, природно намагатимуться це приховати. Тому важливо звернути увагу на будь-які розбіжності в поведінці, якими б незначними вони не здавалися.
Кардинальна зміна способу життя Більш надійна рання ознака можливої наркоманії – будь-яка кардинальна зміна способу життя вашої дитини. Наприклад, їла багато – почала їсти мало, або навпаки; була товариською – стала замкнутою; лягала спати пізно – тепер лягає рано. Або ж змінилися інтереси, захоплення, пристрасті.  
Різкі перепади настрою Різкі перепади настрою, ніяк не пов’язані з реальною дійсністю, яка оточує вашу дитину. Наприклад, веселість і енергійність швидко змінюються апатією, байдужістю, небажанням нічого робити. І ці цикли не пов’язані з успіхами чи неуспіхами в школі, з друзями, вони ніби самі по собі.
СонЗміна ритму сну: дитина протягом дня може бути сонлива, млява, повільна, а до вечора, прийшовши з прогулянки, проявляє енергійність, бажання що-небудь робити, не засинає вчасно. Ви можете бачити, що вона всю ніч безперервно займається комп’ютером, грає на гітарі, прослуховує музичні записи, а на другий день знову сонлива, загальмована.received_495543694798642
Фінансові запити Збільшуються фінансові запити, і молода людина активно шукає шляхи їх задоволення, випрошуючи гроші у все зростаючих кількостях (якщо починають пропадати гроші з батьківських гаманців або цінні речі з будинку – це дуже тривожна ознака!). 
Підозрілі друзі З’являються підозрілі друзі або поведінка старих приятелів стає підозрілою. Розмови з ними ведуться пошепки, незрозумілими фразами або на самоті. 
Ознаки тривалої наркозалежності При тривалому вживанні підлітком наркотиків має насторожити поведінка, яка в тій чи іншій мірі нагадує стан алкогольного сп’яніння, безпричинна веселість, смішливість, балакучість, агресивність, явно не відповідні даній ситуації. Зміна рухової активності або координації рухів. Зміна кольору шкірних покривів. Блиск очей. Сильно звужені або сильно розширені зіниці, що не реагують на світло.
Що ж робити, якщо ви запідозрили, що дитина вживає наркотики? Часто першою реакцією дорослого, який підозрює, що його дитина вживає наркотики, є агресія. Але у відповідь на неї ви отримаєте тільки відповідну агресію. І взагалі на будь-яку свою негативну емоцію отримаєте відповідну емоцію дитини.
Висловіть занепокоєння Поважайте підлітка і висловлюйте щире занепокоєння. Утім, очевидно, що, якщо ви місяцями не розмовляли з дитиною на особисті теми, вона одразу вам не відкриється. Тоді найкраще – якщо з дитиною розмовлятиме той член родини чи близька людина, якій вона довіряє. У розмові важливо говорити про свої переживання, страхи, занепокоєння з приводу того, що дитина може вживати наркотики. Потрібно донести, що, якщо є проблема, ви вирішите її разом. 
Почніть з себе Якщо ви хочете, щоб ваша дитина вилікувався від наркоманії – почніть аналіз ситуації з себе і зі своїх сімейних відносин. Де і як в сім’ї були створені умови того, що дитина захотіла втекти у світ наркотиків? Перш ніж лікувати дитину, позбудьтеся від цих умов, інакше ваші дії не матимуть ефекту.
Альтернатива Варто запропонувати дитині альтернативну діяльність, яка замінить наркотик, але даватиме емоції. Це можуть бути подорожі, спорт, спілкування, нове середовище, наприклад табір з розвитку.
Зверніться за підтримкою Не намагайтеся діяти самостійно. Якщо дитина хвора на наркоманію, треба йти до спеціалістів – лікарів, психологів, які зможуть точно поставити діагноз і визначити ступінь залежності, а також можливі способи лікування та реабілітації. Але пам“ятайте, рішення про початок лікування повинен прийняти сам залежний! Батьки, друзі і навіть фахівці-психологи можуть тільки підштовхнути людину до прийняття цього рішення. Єдиний по-справжньому дієвий мотив: «Я буду лікуватися, тому що мені це потрібно».
Важливо зрозуміти, що наркозалежність не є проблемою дитини. Це проблема сім’ї, тому головне – вчасно перебороти власний страх суспільного осуду та розпочати вирішення проблеми.
Статтю підготовив: провідний психолог Каритун Оксана

Як розпізнати, що людина бреше?

— Додати коментар
images (2)Брехня – невід’ємна частина життя кожної людини. Як-то кажуть, хто ніколи в житті не брехав, нехай кине в лице камінням. Інше питання, що мотиви брехні можуть бути різними: одні говорять неправду, щоб захистити близьку людину від болю, а інші – цілком з егоїстичних помислів. Іноді складно зрозуміти, що стоїть за брехнею. А в окремих випадках правда буває химерніша за просту, але неправдиву версію. Тому перш ніж звинувачувати співрозмовника, треба переконатися, що він дійсно водить Вас за ніс. Як вижити в такому світі? Як дізнатися, що нам брешуть? На щастя, вміння брехати — теж мистецтво, яким володіє далеко не кожен. Ось тут-то нам і стане в нагоді знання того, за якими ознаками можна викрити брехуна
 Ховає погляд або дивиться не кліпаючи
Коли людина говорити неправду, йому звичайно важко вести себе природно. А значить, він уникає дивитися вам прямо в очі або взагалі відвертається. Але деякі спритні особини долають підсвідомий дискомфорт, випробовуваний під час брехні, і вчаться не відводити очей. Більш того, їх прагнення зловити ваш погляд стає настирливим, і це повинно насторожити. Адже відомо, що при бесіді надмірно тривалий і пильний зоровий контакт трактується як неприпустимий точно так само, як і спроби зовсім уникнути його. Тому якщо людина, розповідаючи вам про що-небудь, спочатку уважно вивчав малюнок паркету або свої нігті, а потім раптом почав дивитися вам в очі не блимаючи, насторожитеся: він явно бреше. Ще один цікавий момент, пов’язаний з очима. Якщо співрозмовник — правша, після заданого вами питання дивиться вправо і вгору, значить, у цей момент він пише відповідь, якщо дивиться вгору і вліво — значить, згадує. При розмові з лівшею все навпаки: якщо він намагається щось пригадати, дивиться вправо і вгору, а якщо хоче придумати правдоподібну версію, — вгору і вліво. Запам’ятайте і не переплутайте! А ще брехун часто моргає і тре очі.
Сидить, як на розпечених вугіллях
Навіть якщо брехун вміє контролювати свій погляд, це не означає, що він повністю підпорядкував собі своє тіло. А вона якраз і може видати його з потрухами. Отже, уважно стежимо за жестами і позами співрозмовника, якщо він бреше, то:
  • совається на стільці;
  • поперемінно схрещує або випрямляє ноги;
  • схрещує на грудях руки, незабаром засовує їх у кишені, потім зводить їх за спиною;
  • потирає руки;
  • прикриває рот;
  • погладжує підборіддя;
  • потирає кінчик носа;
  • потирає мочку вуха.
Починає покриватися потім
Хоча сам по собі цей фактор не можна вважати стовідсотковим доказом брехні, однак якщо на обличчі у людини під час розмови інтенсивно починають виступати краплі поту, плюс до цього він червоніє і починає заїкатися, — він або дуже сильно хвилюється, або говорить неправду.
Змінює манеру розмови
Необхідність стежити за тим, що він говорить і не заплутатися, змушує людину підсвідомо міняти манеру розмови. Якщо ваш співрозмовник зазвичай вирізняється красномовством, багатством інтонацій, швидкістю мови і раптом заговорив одноманітно, нудно, повільно, з частими паузами і довгими пропозиціями, — щось тут не так. Він явно зважує кожне своє слово, боячись сказати щось таке, що підставить під сумнів весь його монолог. А ще зверніть увагу на допущені ним мовленнєві помилки, на те, що він говорить на високих тонах. Фрази: звідки у тебе ці дані? чому ти так думаєш? Чому ти впевнений, що це так? — повинні спровокувати вас на пояснення, а він тим часом отримає можливість продумати подальший хід розмови.
Змінює вираз обличчя
Простежте за виразом обличчя людини, в істинності якого ви засумнівалися. Справжнє ставлення співрозмовника до того чи іншого питання відкриється на початку розмови, коли він не зможе приховати або швидкоплинну посмішку, коли насправді потрібно засмучуватися і демонструвати серйозність, або, навпаки, заклопотане вираз, коли потрібно радіти. І потім, в процесі бесіди, брехун буде на частку секунди знімати свою «маску» і показувати своє «справжнє обличчя». Добре б навчитися фіксувати ці моменти. Психологи, до речі, говорять, що це цілком можливо.
Фальшива посмішка
Фальшива посмішка не відображається в очах. Коли людина щиро посміхається, навколо її очей з’являються маленькі зморшки.
Торкання до обличчя
Коли людина бреше, її обличчя свербить.Коли ми брешемо, в нашому організмі відбувається маса хімічних реакцій, викликаних стресом та іншими емоціями. Ці хімічні реакції викликають свербіж на обличчі, і людині хочеться до нього торкатися.
Стиснуті губи
Коли людина бреше, у неї пересихає в роті. Брехня «сушить». Щоб побороти дискомфорт, людина стискає губи або робить смоктальні рухи ротом. Якщо губи настільки стиснуті, що побіліли – вам брешуть.
Змінює «показання»
Припустимо, вам розповіли якусь надзвичайну історію. Але інтуїція підказує, що не варто довіряти почутому. Щоб розвіяти або підтвердити виникли сумніви, попросіть співрозмовника повторити свою розповідь і уважно стежте за тим, згадає він ті ж деталі. Якщо так, — подумки попросіть у нього вибачення за те, що засумнівалися в його чесності, якщо ж людина почне довго думати і невпевнено відповідати, швидше за все, він усе вигадав. Доречі, для того щоб історія виглядала правдоподібно, брехуни намагаються прикрасити її безліччю подробиць. Мовляв, чим детальніше виклад, тим воно, на їх думку, більше скидається на правду. Але ось на цьому він і проколете, якщо ви попросіть повторити розповідь. Більш того, у нього раптом з’являться провали в пам’яті, і він рішуче відмовиться обговорювати проблему. Або раптом ні з того ні з сього почне співати вам дифірамби, ггрно лестити, намагаючись відволікти вас від теми. Тому непогано було б непомітно записати його промову на диктофон, а потім через кілька днів повернутися до неї і попросити пояснення якихось деталей. Якщо співрозмовник не пам’ятає точно, що він говорив, і плутається в деталях, значить, все це вигадки і не варто йому вірити.
 Нападає захищаючись
Якщо ви в процесі розмови раптом запитаєте в правдоподібності почутого, оповідач, якщо він брехун, почне оборонятися, а найкращий захист, як відомо, –напад. Причому він почне соромити вас, звинувачуючи в недовірливості і взагалі у всіх гріхах. Почне посилатися на свою релігійність і на свої нібито широко відомі високі моральні принципи. Буде приводити думку авторитетних осіб. А потім різко змінить тему. Між тим людині, нічого не придумывающему, не має сенсу захищатися. Він спокійно відповість на всі ваші підозри і залишиться на своїй позиції.
Секундні гримаси.
Якщо перед Вами не віртуозний брехун, його самоконтроль рано чи пізно дасть збій та справжні емоції викажуть себе, хоча б на долі секунд. «Погана» пам’ять. Міркуєте як розпізнати брехню – попросіть оповідача повторити оповідь. Ймовірно, деякі деталі двох історій будуть відрізнятися, на що брехун може відповісти, що просто «забув» такі подробиці. Ось таким чином можна викрити брехуна. Звичайно, не всі з описаних ознак на сто відсотків свідчать про те, що вам брешуть. Однак варто запам’ятати цю інформацію. При нагоді вона допоможе зрозуміти, що за людина перед вами, — чесний малий або прощелыга.
Тим же, хто хоче більш глибоко вивчити проблему, радимо звернутися до бестселера Пола Екмана «Психологія брехні. Обмани мене, якщо зможеш». Пол Екман — авторитетний американський вчений, психолог з медичною освітою, 40 років вивчає брехня і всі її прояви. Його відкриття і висновки на цей рахунок цікаві і повчальні.
Замітку підготовив провіний психолог: Коцюк Олександра

Психологія дитини

— Додати коментар

595a2566e648e_595a2566e64d7_iВиконавчі функції – це когнітивні навички, які нам необхідні для того, щоб контролювати і регулювати свої думки, емоції і дії в моменти конфліктів або під впливом відволікаючих чинників. Психологи іноді розрізняють «холодні» виконавчі функції, які відносяться саме до когнітивних навичок (наприклад, вміння рахувати в умі) і «гарячі» виконавчі функції, які допомагають регулювати емоції (наприклад, здатність керувати гнівом).

Існує три види виконавчих функцій:

1. Самоконтроль – здатність чинити опір спокусі і замість цього чинити правильно. Самоконтроль допомагає дітям концентрувати увагу, діяти менш імпульсивно і залишатися зосередженим, виконуючи будь-яку роботу.

2. Робоча пам’ять – здатність пам’ятати інформацію, припускати, де вона може бути використана, встановлювати зв’язок між ідеями і розставляти пріоритети.

3. Когнітивна гнучкість – здатність творчо мислити і змінювати свою поведінку відповідно до зміни обставин. Когнітивна гнучкість дозволяє нам використовувати уяву і креативність для вирішення проблем.

Наскільки це важливо?

Виконавчі функції дуже важливі для розвитку дитини. Про це свідчить той факт, що на основі того, наскільки у дитини розвинені виконавчі функції в ранньому віці, можна з великою часткою впевненості припустити, наскільки високою буде її успішність у школі, наскільки вона зможе адаптуватися в соціумі, наскільки вона буде дотримуватися здорового способу життя тощо.

Тому батькам вкрай важливо знайти способи підтримувати розвиток виконавчих функцій у перші роки життя дитини.

Що вже відомо?

Для того щоб у дитини повністю сформувалися виконавчі функції, потрібен час. Це частково пояснюється повільним дозріванням префронтальної кори головного мозку. Розвиток виконавчих функцій стає помітним, коли діти нагадують собі про важливі цілі (наприклад, коли вони відмовляються дивитися телевізор заради того, щоб зробити домашнє завдання).

Також розвиток виконавчих функцій спостерігається тоді, коли діти вчаться аналізувати навколишнє середовище, щоб вирішити, як діяти в тій чи іншій ситуації (наприклад, вони розуміють, що необхідно вивчити уроки, щоб успішно скласти іспит, і тому відмовляються дивитися телевізор). Недостатній розвиток виконавчих функцій може пояснити, наприклад, чому маленькі діти здаються впертими і відмовляються слідувати логічним вказівкам батьків (наприклад, відмовляються одягати шапку взимку). Часто виконавчі функції бувають погано розвинені у дітей, які виросли в бідних сім’ях.

Діти дуже чутливі до ранніх емоційних переживань, які можуть заважати розвитку виконавчих функцій або, навпаки, сприяти йому. Наприклад, стрес може бути настільки шкідливим для розвитку виконавчих функцій дитини, що її поведінка може бути схожа на поведінку дитини з синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю (тому дітям з порушеними виконавчими функціями часто помилково діагностують СДУГ).

З іншого боку, позитивний емоційний досвід (наприклад, хороші cтосунки з батьками в ранньому віці) може захистити дитину від негативного впливу стресових факторів (наприклад, важкі матеріальні умови сім’ї). Отже, виконавчі функції у таких дітей розвиваються нормально. Діти чуйних батьків, які використовують м’який підхід у вихованні, а не строгу дисципліну, теж зазвичай краще розвивають свої виконавчі функції.

Добре розвинені виконавчі функції призводять до високої успішності в навчанні, добре розвинених соціальних й емоційних навичок. У молодших класах виконавчі функції сильніше впливають на успішність дитини, ніж інтелект і вміння читати або рахувати. Психологи припускають, що це пов’язано з тим, що виконавчі функції допомагають дитині орієнтуватися в постійно мінливому середовищі. Тому їх розвиток особливо важливий для тих дітей, які ростуть у неблагополучних умовах.

Окремі виконавчі функції пов’язані з тим, що дитина розуміє думки і вчинки інших людей. Наприклад, дитина розуміє, що інші люди можуть мати уявлення про світ, відмінні від її власних. Це необхідний навик для успішної соціальної взаємодії.

Переваги добре розвинених виконавчих функцій очевидні. Разом з тим слабкий розвиток виконавчих функцій характерний для ряду розладів, таких як синдром дефіциту уваги з гіперактивністю, розлади поведінки та навчання, аутизм, депресія тощо. Ранні проблеми з розвитком виконавчих функцій можуть зберігатися протягом всього дитинства і навіть юності.

Що можна зробити?

Робота з дитячим психологом може допомогти дошкільнятам розвинути свої виконавчі функції. Завдяки цьому вони можуть підвищити успішність, розвинути соціальні та емоційні навички і створити нові нейронні зв’язки. Раннє втручання може також знизити труднощі, пов’язані з такими розладами, як синдром дефіциту уваги з гіперактивністю і розлади поведінки. Такі заняття дають хороші результати для дітей у віці 4-5 років. У ході таких занять дитина вчиться навичкам саморегуляції, найчастіше – в ігровій формі.

Також існує ряд занять, які сприяють розвитку виконавчих функцій у дитини. До таких занять відносяться музика, йога, медитація, єдиноборства тощо.

Також варто звернути увагу на атмосферу, у якій відбувається навчання в молодших класах. Діти повинні проявляти більше активності під час уроку, тому варто більше часу приділяти роботі в малих групах і менше – у великих групах. Дітям з добре розвиненими виконавчими функціями потрібно менше втручання з боку вчителів. Також важливо усунути всі стресові фактори в навчальному процесі. Молодших дітей також слід навчати в ігровій формі. Наприклад, ви можете розігрувати з ним за ролями різні соціальні ситуації. Так дитина більше дізнається про різні соціальні ролі і навчиться пристосовуватися до постійно мінливих ситуацій.

Важливо розуміти, що виконавчі функції розвиваються протягом багатьох років. І навіть дуже мотивованій дитині буває важко дотримуватися всіх вказівок батьків (наприклад, не їсти печиво перед обідом) або зосереджуватися на чомусь протягом довгого часу. Тому дайте дитині час.

Синдром «хорошої дівчинки»

— Додати коментар
IMG-2e77b48c15a4a1d8122698b04b861374-VНа перший погляд хороша господиня, дружина, мама, відповідальний працівник.  А насправді — нещасна жінка.  Кар’єра не складається, чоловік не поважає, діти не слухаються.   Причина криється в невпевненості у собі, а також в схильності до самознищення, самокритики і «хворому» перфекціонізм. Такий стан прийнято називати синдромомо «хорошої дівчинки», або «попелюшки». Як він формується і чи можна його позбутися з“я суємо у рубриці «Поради психолога». Вітаю. 
Хто ж така – хороша дівчинка? Перш за все, вона робить все для інших і нічого для себе. Хоче бути корисною для оточуючих і викликати в них лише позитивні відчуття.  «Хороші дівчата» впевнені, що щастя обов’язково потрібно заслужити.
Ознаки синдрому «хорошої дівчинки» Основними ознаками жінки із синдромом «хорошої дівчинки» є: низька самооцінка; невдалі спроби за допомогою покірності заслужити загальну повагу; невміння доводити свою точку зору; різні комплекси; надмірна емоційна прив’язаність до рідних людей; захоплення серіалами, романами, ідеалізація партнера.Така поведінка формується ще у дитинстві. 
Завищені вимоги Саме до дівчаток найчастіше батьки висувають високі вимоги, на відміну від хлопчиків. Батьки всіляко навантажують доньку різними домашніми справами, записують на секції та гуртки, примушуючи посилено вчитися. Звісно все це корисно, але у дитини не залишається вільного часу на розваги і відпочинок. У таких випадках дівчинка починає думати, що її люблять не за просто так, любов батьків потрібно заслужити за допомогою успіхів і досягнень. У більшості випадків така дитина не чує похвали, що дуже важливо при вихованні, а тільки вимоги. Відтак дитина починає сприймати їх як належне, не чекає похвали, вважаючи, що вона її не варта, поки не виконає всі ідеально.
Занижена самооцінка У результаті потужного тиску дорослих у дівчинки знижується самооцінка, вона замикається в собі і направляє всі свої сили і думки на бездоганне виконання роботи. Саме такою поведінкою характеризується комплекс «Попелюшки».  Такі жінки розуміють свою другосортність і покірно тягнуть лямку, проявляючи терпіння до нехтування чоловіка, до поганої роботи з низькою оплатою. Такі жінки не відчувають власної жіночності, а тим більше сексуальності – тому що на їх думку це не пристойно. Вони не вміють тішити себе приємними дрібницями, а якщо і роблять це, то завжди відчувають муки совісті.
Насильство Багато насильства фізичного і психологічного відбувається саме через синдром хорошої дівчинки. Жертва ніби сама погоджується на насильство над собою, щоб не образити насильника, або щоб не конфліктувати, якщо в її розумінні конфлікт – це погано. Такі речі відбуваються тоді, коли «бути хорошою» важливіше власного комфорту. Тобто людина не сама вирішує, а дає право іншому вирішувати, де її кордони. Позбавлятися від комплексу хорошої дівчинки можна і потрібно, в іншому випадку на все життя залишитеся робочою бджілкою з низькою заробітною платою і будете терпіти зневагу чоловіка, дітей, догани начальства. 
Усвідомлення проблеми Перший крок до виправлення – усвідомлення і прийняття проблеми. Необхідна важка і тривала робота, але вона навчить поважати і любити себе.
Вчіться казати «ні» Потрібно навчитися слову «ні». Якщо жінку з синдромом Попелюшки просять про що-небудь, то це більше схоже на вимогу. Але ж необов’язково погоджуватися і бігти виконувати прохання. Якщо прохання неприємна, або його немає часу зробити, можна відхилити це, не вигадуючи низку виправдань. Кожна людина має право просто відмовити.
Підвищення самооцінки Для підвищення самооцінки можна взяти аркуш паперу і записати свої недоліки і переваги, яких буде більше. А також можна відзначити успіхи за день і просто похвалити себе за це. Похвалу від інших теж потрібно сприймати як належне, а не червоніти і розсипатися в компліментах. Похвалили, а це означає, що заслужено.
Час на себе Кожного дня хоча б кілька годин присвячуйте особистим інтересам і бажанням. Можна сходити в салон краси, записатися в спортзал, зайнятися своїм хобі або просто почитати книгу. І нехай всі знають, що вас в особистий час через дрібниці турбувати не можна. Маленькі подарунки собі. Іноді можна порадувати себе новою красивою річчю, сходити в ресторан. Важливо думати, що ви гідні найкращого.
Пам“ятайте, не потрібно бути «хорошою дівчинкою» для всіх. Для всіх хорошою бути просто неможливо. Інакше оточуючі, бачачи таку поведінку, «сідають на шию». Кожен має повне право відповісти грубістю на грубість, розгніватися або образитися. Для реалізації своєї мрії необхідно просто любити і поважати себе, розуміючи, що ви гідні найкращого, тоді все вийде.
Підготувала статтю: провідний психолог Каритун Оксана

ЧОМУ ОДИН СЕАНС У ПСИХОЛОГА НЕ ДОПОМОЖЕ?

— Додати коментар
IMG-61e7a67beccc352c609cffad5bb34cd6-VЯкщо ви думаєте, що після першої ж консультації ваше життя покращиться – ви помиляєтесь. Так, певні зміни відбудуться.  Але говорити про кардинальні перетворення занадто рано.
Навіть після трьох консультацій може не бути результату. І це абсолютно нормально. Робота над собою і поліпшенням якості свого життя – це тривалий процес. І вам до нього краще бути готовим.
Адже коли зміни почнуться, зворотної дороги не буде.
Похід до психолога – це насправді ризик. Робота з хорошим терапевтом призведе до того, що вам захочеться переглянути свої цінності та принципи спілкування з іншими людьми. Коло ваших знайомих може значно звузитися, а ненависна робота негайно зміниться на нові перспективні проєкти.
Ви станете більш уважним до себе. Дбайливіше будете ставитися до свого здоров’я та тіла. Можливо навіть почнете дотримуватися режиму дня і запишетесь у спортзал.
Іноді вам буде боляче, але це невід’ємна частина внутрішнього зростання. Ви можете відчувати самотність. Адже більше не буде бажання миритися зі стосунками, які давно віджили своє і постійно тягнуть вас униз. Ви захочете бути у взаєминах, побудованих на абсолютній довірі, любові та повазі.
Ви більше не зможете звинувачувати в своїх невдачах інших, вам доведеться брати відповідальність за своє життя на себе. Кожен день робити вибір на користь себе та своїх бажань.
Вам доведеться навчитися говорити «ні», тому що внутрішній комфорт буде для вас важливіше за те, щоб бути зручним для інших.
Так, робота з психологом не буде приємною та радісною подорожжю. Але вона безумовно змінить вас і ваше життя.
Автор: заступник директора Гуранська Тетяна

Чому не варто бити свою дитину?

— Додати коментар
imagesПогоджуюся з дітьми буває важко. Їхня поведінка часом дратує, виводить з рівноваги і провокує батьків на крики та дії, про які вони потім шкодують. Майже кожен обіцяє собі більше ніколи так не робити… Та, як правило, цей цикл повторюється знову і знову. Насправді насилля не лише не допомагає виховувати дітей, а й шкодить їхньому психічному здоров’ю, погіршує стосунки з батьками, збільшує ризик виникнення багатьох хвороб.
Ляснувши дитину по сідницях, ми, звісно, можемо досягти послуху дуже швидко, без вмовлянь та пояснень. Але якщо поглянути на це ляскання в довготривалій перспективі, то виявиться, що воно викликає необоротні зміни і може зіпсувати дитині життя.
Погіршення інтелекту
Численні дослідження європейських та американських науковців, у яких брали участь загалом близько 200 тисяч дітей, підтверджують, що діти, які зазнавали тілесних покарань (навіть якщо це були лише ляпаси і запотиличники), мають знижені показники інтелектуальної діяльності. Такі діти гірше запам’ятовують нову інформацію і мають труднощі під час вирішення творчих завдань. Вони бояться помилитися, а, отже, пробувати нове і розвивати свої вміння. Cтрах взагалі блокує інтелектуальну діяльність і пам’ять. Тому, коли дітей фізично карають (особливо за оцінки, погану успішність, погану поведінку) проблема не вирішується, а посилюється. Адже в дітей автоматично знижується здатність сприймати інформацію, вчитися і щось запам’ятовувати. У майбутньому таким дітям буде набагато складніше досягти високих результатів у професійній діяльності.
Втрата довіри
У ранньому дитинстві формується базова довіра до світу, яка виникає від відчуття, що дорослий завжди поруч, завжди допоможе. Пізніше вона стає фундаментом для взаємодії із зовнішнім світом. Однак фізичне насилля і залякування з боку найближчих людей дуже сильно підриває базову довіру. Адже в ці моменти дитина втрачає в особі батьків джерело підтримки та безпеки.
Знецінення батьків
Фізичні покарання аж ніяк не зміцнюють авторитет, як думають деякі батьки. Навпаки, вони знецінюють батьківську фігуру в очах дитини. У стосунках з батьками зникає такі важливі компоненти, як повага і довіра. І залишається лишь страх покарання.
Агресія
Агресія провокує агресію. Діти будуть користуватися тим, що в них вклали дорослі. Застосовуючи до дитини фізичні покарання, ми показуємо їй, що бити людей можна (особливо тих, хто слабший і менший) і навчаємо, що будь-яку проблему можна вирішити силою. І пояснити потім дітям, що не можна ображати дітей на майданчику або молодшого братика чи сестричку, буде набагато складніше. Дослідження підтверджують, що ті, хто зазнавали фізичного насильства у дитинстві, частіше застосовують його в дорослому віці щодо своїх дітей та близьких людей.
Поведінка жертви
З іншого боку,  дитині, яку б’ють або принижують, є великий ризик засвоїти поведінку жертви. Адже батьки демонструють їй певну «норму»— що сильний має право підкорити слабшого. І дитина починає думати, що з нею так можна, що вона заслуговує на це. Такі діти звикають не чинити опір і не казати «ні», тому що просто фізично не можуть протистояти батькам. Відповідно, в дорослому житті їм буде дуже важко відстоювати свою думку, захищати себе чи протистояти несправедливості.
Низька самооцінка
Коли дитину б’ють, крім болю, вона відчуває переляк, розчарування, приниження. Якщо її б’є той, хто повинен її захищати, в неї виникає питання:«Що зі мною не так?». Діти не перестають любити батьків, які їх б’ють. Вони перестають любити себе, адже їм складно поєднати в образі найближчої людини любов і побиття. У результаті діти перестають цінувати і поважати себе, у них формується низька самооцінка. Такі діти часто «закриваються» в собі, в них пригнічується розвиток творчих здібностей, ініціативності та лідерських якостей.
Кордони тіла
Будь-яка фізична дія — разовий ляпас чи тривале биття ременем — це грубе порушення особистісних кордонів людини. Як наслідок, у дітей, яких батьки б’ють «у виховних цілях», не зможе сформуватися вміння захищати і відстоювати власні кордони в дорослому віці. Крім того, їм буде дуже складно розпізнавати і поважати кордони інших людей. Дитина має розуміти, що її тіло є недоторканним. І це розуміння має сформуватися в родині. Порушуючи тілесні кордони дитини, ми робимо вклад у сприймання нею фізичного насильства як норми в її майбутніх відносинах з іншими людьми.
Насильство спотворює сприйняття дитиною зовнішньої і внутрішньої реальності, травмує особистість. Діти, які зазнали насильства, в дорослому віці більше схильні до депресій, скоєння суїцидальних спроб, алкоголізму та вживання наркотиків. У дитини починають розвиватися комплекси — провини, неповноцінності, заздрості до інших дітей, у яких хороші батьки, комплекс нелюбої і небажаної дитини. Далі — тривожний синдром, стрес, невроз.  Дитина, яку б’ють батьки, потрапляє у своєрідну пастку. З одного боку, вона любить батьків, з іншого — відчуває злість, боїться і ображається на тих, хто робить їй боляче. Найчастіше злість блокується, а згодом блокуються і інші почуття. Така дитина виростає в дорослого, який не усвідомлює своїх почуттів, не може їх адекватно виражати і не вміє відокремлювати власні проекції від реальності. Тому пам’ятайте: за жодну свою дію дитина не заслуговує фізичного чи психологічного приниження. І немає ніяких причин, які б виправдовували те, що ви можете вдарити дитину. Є більш ефективні методи виховання.
Замітку підготовив провідний психолог: Коцюк О.О.

Як упоратися з дитячими істериками

— Додати коментар

inx960x640__1__iДитячі істерики сповнюють батьків жахом. Однак прояви такої поведінки в дітей – невід’ємна частина дитинства, і батькам годі щось із цим удіяти.

Стикаючись із дитячими істериками, легко втратити самовладання. Це тест на терпіння, і батьки повинні пройти його до кінця.

Спробуймо з’ясувати, чому трапляються дитячі істерики, як батькам їм зарадити і в яких випадках дитина потребує медичної допомоги.

Що таке істерика

Психологи стверджують, що істерика – це реакція дитини в ситуаціях, коли та не в змозі контролювати свої емоційні імпульси. Дитина втрачає самоконтроль, ігнорує правила поведінки, яких раніше дотримувалася.

Істерики найчастіше трапляються з дітьми віком від півтора року й зазвичай минають, коли дитина сягає чотирирічного віку. Однак у деяких малюків істерики тривають і довше.

Чому в дітей трапляється істерика?

Істерики з’являються, коли дитина намагається дати раду подіям і ситуаціям навколо. Це досить важко для дитини будь-якого віку.

Розгляньмо основні причини дитячих істерик.

1. Недостатньо сформована префронтальна кора головного мозку

  • префронтальна кора – це частина мозку, яка регулює виконавчі функції, зокрема соціальні навички, спілкування й дотримання моральних норм;
  • іноді в маленьких дітей префронтальна кора ще недостатньо розвинена, тому вони не в змозі адекватно реагувати в тих ситуаціях, коли чогось не розуміють. Це спричиняє істерики;
  • префронтальна кора головного мозку зазвичай формується на порозі досягнення дитиною чотирирічного віку.

2. Недостатньо розвинена лімбічна система

  • лімбічна система головного мозку тісно пов’язана з його префронтальною корою і відповідає за контроль над емоціями, такими як страх, розчарування, гнів чи радість;
  • недостатній розвиток лімбічної системи часто дезорієнтує дітей. Із цієї причини їм годі точно висловити свої емоції. Це призводить до істерик. І доти, поки в дитини повною мірою не розвинеться кора головного мозку, істерика – єдиний спосіб, за допомогою якого малюк висловлює свої почуття й задовольняє власні потреби;
  • як і префронтальна кора, лімбічна система може залишатися недостатньо розвиненою до чотирьох років.

3. Особливості характеру

Однією з причин дитячих істерик є складний характер. Жорсткі й нетерпимі до змін діти більш схильні до істерик, ніж решта. Крім того, їхні істерики інтенсивніші порівняно з однолітками.

4. Особливості спілкування

Часто істерика для дитини – єдиний спосіб повідомити про власні почуття, якщо її мовлення ще недостатньо розвинене. Саме таким чином дитина може намагатися сигналізувати, що вона голодна, засмучена, стомлена, її нудить, у неї щось болить тощо.

 5. Дитина привертає до себе увагу або повідомляє про свої потреби

Дитина нерідко використовує різні сигнали, щоб привернути до себе увагу. Але якщо ви не зважаєте на малюка або не розумієте його прагнень, той може впасти в істерику.

 6. Надмірна суворість батьків

Якщо ви занадто суворі з дитиною, не дозволяєте їй пробувати щось нове, вчитися й робити помилки, домашня атмосфера тисне на неї. Вона засмучується і виявляє свої почуття у вигляді істерики.

7. Фрустрація

Труднощі при опануванні нової навички (наприклад, зав’язувати шнурівки або складати одяг) можуть спричинити в дитини відчуття безпорадності й нездатності впоратися з тим чи іншим завданням, і, зрештою, істерику.

8. Зовнішні причини

Батьки очікують, що діти, старші від трьох років, добре вестимуть себе вдома, у гостях і дитячому садку. Дитині важко поводитися добре впродовж тривалого часу, тому після повернення додому її може охопити істерика.

9. Дім і родина

Домашні ситуації, під час яких батьки відчувають занепокоєння (наприклад, сімейні конфлікти, розлучення, хвороба когось із членів родини), також мають вплив на дитину.

Істерика в дитини може бути викликана одним або декількома названими вище чинниками. Однак найчастіше її поява пов’язана з тими чи іншими ситуаціями.

Ситуації, що спонукають дитину до істерики

1. Дискомфорт. Дітей охоплює істерика, коли вони потрапляють у незручні або незрозумілі ситуації, наприклад, під час перебування в людному місці або галасливій компанії.

2. Реакція батьків. Прояви істерики в дітей виникають, коли батьки ставляться до них агресивно, кричать або насміхаються з них. Якщо батьки виявляють різні реакції на поведінку дитини, це дратує її, провокуючи істерику.

3. Нездатність пояснити свої потреби. Дитина почувається безпорадною, коли не в змозі пояснити, чого хоче. Аби висловити своє розчарування, вона впадає в істерику.

Найкращий спосіб упоратися з дитячими істериками – зберігати спокій. Тільки за цієї умови можна знайти вирішення вказаної проблеми.

Як зарадити дитячій істериці

Крок за кроком ви навчитеся заспокоювати дитину й контролювати її настрій. Якщо ж ви поки цього не вмієте, радимо скористатися низкою рекомендацій.

1. Не звертайте уваги на істерику. Постарайтеся зосередитися на чомусь іншому, аби не відреагувати на ситуацію надто бурхливо. Але цей прийом не матиме ефекту тоді, коли дитина завдає собі фізичної шкоди або впадає в істерику саме через брак вашої до неї уваги.

2. Зберігайте спокій. Якщо дитяча істерика відбувається вдома, варто зберігати спокій. Останнє потребуватиме від вас великих зусиль і терпіння. Якщо ж дитина впадає в істерику в громадському місці, виведіть її звідти. Запропонуйте їй декілька варіантів, куди ви зможете піти разом. Наявність вибору рано чи пізно заспокоїть дитину.

3. Не допускайте насильства з боку дитини. Якщо дитина кричить, б’ється або розкидає речі, негайно зупиніть її. Дайте їй зрозуміти, що насилля неприпустиме. Але насамперед переконайтеся, що й ви не виявляєте агресії. Якщо дитина погано поводиться, доцільно позбавити її певних привілеїв. Таким чином, дитина усвідомлюватиме, що батьки її люблять, але ті чи інші прояви її поведінки вважають неприпустимими.

4. Намагайтеся зрозуміти реакцію дитини. Під час спілкування з дитиною намагайтеся зрозуміти, що вона хоче сказати. Поставте їй декілька запитань, аби вона мала змогу легше висловити свої думки. Це її заспокоїть.

5. Не стримуйте плач дитини. Батькам, зрозуміло, важко бачити дитину засмученою. Але не варто стримувати дитину від сліз. Плач вивільняє гормон стресу кортизол. Коли дитина поплаче – знову матиме гарний настрій.

 6. Не перестарайтеся. Не змушуйте дитину постійно стримуватися вдома або на вулиці. Навіть якщо дитина впадає в істерику, це не означає, що вона так само вестиме себе й на вулиці. Дитина має знати, що її оселя – це місце, де вона може вільно висловлювати свої почуття. Підтримуйте дитину в цьому.

7. Попросіть вибачення, якщо ви виявили занадто бурхливу реакцію. Якщо ви втратили самовладання, скажіть щось на зразок: «Вибач, мама погарячкувала». Дитина повинна зрозуміти, що всі помиляються, і це нормально, якщо стається не надто часто.

8. Виявляйте непохитність. Ваші вибачення не означають, що ви погодилися на всі вимоги дитини. Якщо вона просить те, чого ви їй дати не в змозі, будьте непохитними. Дайте дитині зрозуміти, що, сказавши «ні», ви не зміните свого рішення.

9. Установлюйте зв’язок із дитиною. Істерика дитини ще не означає її намагань маніпулювати вами. Насправді дитина може прийняти вашу відмову, і її істерика – це реакція на таку ситуацію. Тому не судіть дитину, не віддаляйтеся від неї через її поведінку. Встановлюйте з нею зв’язок, адже це послабить у дитини відчуття напруженості.

10. Дайте дитині вибір. Запропонуйте їй декілька варіантів і запропонуйте обрати той, який їй більше до вподоби. Пропонуйте варіанти страв, ігор, у які ви з нею гратимете, а також занять для її дозвілля. Завдяки таким діям дитина буде певною, що на неї зважають, а не ігнорують.

11. Хваліть гарну поведінку дитини. Побачивши, що ви підтримуєте її певні дії, дитина зрозуміє, чого саме ви від неї очікуєте. Імовірно, вона повторюватиме гарну поведінку знову.

12. Використовуйте мову жестів. Якщо дитина ще не розмовляє, спробуйте спілкуватися з нею за допомогою знаків. Використовуючи мову жестів, дитина зможе повідомити вам про свої потреби. Це запобігатиме істериці. Виявивши терпіння, вам буде до снаги дати раду більшості дитячих істерик. Однак що робити, якщо істерики стають занадто інтенсивними?

Вчимося дитині робити зауваження

— Додати коментар
IMG_20210222_114140_140Пояснюйте дитині, що ви сварите її за конкретний поганий вчинок, а не за те, що вона погана. Дитина не може бути поганою, вона хороша і улюблена завжди, але за різних обставин може здійснювати не зовсім правильні вчинки. Намагайтеся пояснити це малюкові, щоб він не відчував себе безпорадним і “поганим”, бо це може призвести до вкрай негативних наслідків в його дорослому житті.
Карайте заслужено. Покарання завжди має бути справедливим, а не залежати від вашого настрою. Перш ніж карати, подумайте, чи буде ваше покарання ефективним, чи почує вас малюк, чи винесе правильний урок. Якщо дитина загралася на вулиці і не хоче додому, чи потрібно на неї кричати і погрожувати якоюсь забороною? А якщо вона стрибає і бігає, потрібно її карати, тільки тому, що у вас болить голова? Часто мама стримується і контролює свої емоції, але зривається через якусь дрібницю, а дитина отримує сильний стрес і нерозуміння ситуації.
Ніколи не карайте дитину при сторонніх. Є правило, що дитина повинна отримати покарання відразу після провини, а не “заднім” числом, але ніколи не вичитуйте і не сваріть дитину при сторонніх, особливо при однолітках. Відведіть дитину в сторону і поясніть їй де і чому вона вчинила неправильно і як слід було б зробити. У дітей пам’ять коротка, тому якщо ви будете вичитувати малюка за давню провину, вона навряд чи вас зрозуміє, тому що просто не згадає.
Завжди тримайте слово. Щоб зберегти свій авторитет у вихованні дитини, завжди виконуйте свої обіцянки, це стосується і покарань. Якщо ви будете тільки погрожувати і “обіцяти”, але не виконувати, то дитина і зовсім перестане рахуватися з вашими проханнями і перестане вас слухати. Тому якщо ви пообіцяли день без мультиків або без солодкого, будьте ласкаві виконати.
Менше заборон. Забороняючи щось дитині, пам’ятайте про “правило дев’ятки” – на одну заборону має припадати 9 дозволів. Якщо життя дитини складається із суцільних заборон, є дуже висока ймовірність, що якісь з них будуть систематично порушуватися. Розставте чіткі межі і скорегуйте заборони, залишивши тільки ті, які несуть загрозу життю дитини або оточуючим. Чітко позначивши рамки, вимагайте від дитини виконання і слухняності, якщо ж вона постійно порушує кордони, тоді ви можете її покарати.
Автор заступник директора Гуранська Тетяна

Що таке абьюз в дитячо-батьківських відносинах і чим він загрожує

— Додати коментар
IMG_20210219_132027_371Що таке абьюз? Від англійського abuse – «зловживати; ображати ». Дослівно: зловживати близькою людиною. Фактично:скоювати насильство по відношенню до близької людини (психологічне, фізичне, сексуальне та інше).
Ключова особливість абьюзу – це подвійність: насильство, прикрите благими намірами. У дитячо-батьківських відносинах це жорстокість, прикрита правомірністю «виховання». Відчуваючи повну і незаперечну владу над дитиною, батьки можуть  скористатися нею зовсім не на користь.
Прийнято вважати, що насильство – це те, що залишає синці. Але це не так. Часто насильство залишає душевні рани, яких  не видно зі сторони. У більшості випадків знайомі навіть не підозрюють, що в родині існує проблема. Більш того, самі батьки не завжди усвідомлюють, що відбувається саме це.
Психологічне насильство – саме цей вид абьюзивних відносин найчастіше ховається від розуміння в сім’ї. Батько вважає, що «виховує на благо», а насправді робить найсильніший тиск:
принижує, ображає, знецінює;
заперечує почуття, права дитини на свою думку, загрожує.
«Ти мовчи, тебе не питають!», «Не зли мене!», «Ще хоч слово, і ти знаєш що буде!», «Ну все, неси ремінь» – і дитина сама йде за знаряддям, яке заподіє йому біль.
Як наслідок: тотальний контроль, вимога повного підпорядкування, ніяких компромісів. 
Якщо дитина все ж проявляє волю, свою думку, діє інакше – покарання (фізичне, економічне, психологічне). Одне з найбільш «тихих» і небезпечних – ігнорування. Батьки не відповідають на слова, ігнорують прохання і скарги, демонстративно виявляють байдужість. Немає нічого гіршого для дитини, ніж бути «невидимкою» або «знедоленим» власними мамою / татом.
Після конфлікту батьки перекладають відповідальність на дитину: «Ти мене змусив (а)» або «Ось до чого мати довів, у мене знову серце болить». У підсумку на дитину і вина, і відповідальність, і біль.
Звичайно, дитина не може розв’язати цю ситуацію , адже він дійсно любить батька і хоче бути прийнятим ними. Що ж робити? «А раптом, правда, я приношу лише шкоду?»
Далі два варіанти:
дитина підкоряється – повністю «розчиняється» особистість дитини;
дитина бунтує – демонстративна поведінка без всяких кордонів (аж до девіантної).
Можливі наслідки абьюзівних відносин:
пригнічується воля дитини;
знищується віра в себе;
підривається самооцінка;
з’являються страхи;
дитина не може навчитися приймати рішення.
Вихід з абьюзівних відносин – перестати маніпулювати. Це можливо, коли один з батьків бере відповідальність: «Це не ти змусив, це я не впорався», «Я, дійсно, хотів” як краще “, але був не правий», «Я сам був не правий». І в родині починають закріплюватися поняття:
довіри;
виконання обіцянок;
цінність слова;
цінність самої людини.
Повірте, не обов’язково бути «жорстким», щоб тебе чули.
Сьогоднішній меседж: давайте будемо більш уважними до того, як ми спілкуємося з дітьми. Ми всі рішення приймаємо самі. Вибір є завжди.
Автор замітки: заступник директора Гуранська Тетяна