Довіра – це стан душі, який дає змогу людині бути відкритою, відвертою, прямо й чесно ділитися з іншою людиною своїми думками (навіть якщо вони не дуже й гарні), бажаннями (навіть якщо вони й не цілком «правильні») тривогами (хай і перебільшеними). При цьому той, хто довіряє, знає: він може розраховувати на увагу, зацікавленість, турботу іншого; його почуття і потреби поважаються і визнаються. Якщо людина не вміє довіряти, їй важко вибудовувати близькі взаємини з навколишніми: у неї нема ані друзів, ані коханих. Така людина ризикує опинитись у зачарованому колі ізольованості: чим менше вона довіряє, тим менше в неї друзів, чим менше друзів, тим бідніші стосунки, які живлять довіру. Людині здається, що навколишні не потребують її, що вона якась не така, що з нею не все гаразд. В її душі оселяються вразливість і ранимість. У спілкуванні з іншими у такої людини скоріше виявляється потреба у самозахисті, аніж у відкритості. Наголосимо, що встановити довірливі взаємини з дитиною може кожен дорослий. І кожний дорослий може вдосконалювати ці взаємини з тим, аби поміж ним і дитиною зростали відкритість, турбота повага один до одного.
Час іде і діти виростають, дорослішають, розвиваються і змінюються. Але змінюються не тільки діти, змінюються і стосунки між дітьми і батьками. І як часто в таких відносинах не вистачає взаємної довіри. Довіри батьків до дитини, довіри дітей до батьків.
Ви довіряєте своїй дитині? Не важливо, маленька вона ще або вже доросла. Але як часто трапляється, що ми хвилюємося, малюємо в думках жахливі картини, в той час як дитина може мирно грати з друзями, елементарно забувши про час і про нас. Буває й так, що діти, підростаючи, стають більш самостійними і можуть вже самі про себе подбати. Але наше батьківське хвилювання не дає нам спокійно спати або навіть жити, якщо не було вчасно дзвінка або попередження. Все вірно, батьки так влаштовані, що їхня турбота не встигає за дорослішанням їхніх дітей. Що ж робити в таких випадках?
Секрет успіху встановлення довірливих взаємин дорослого з дитиною полягає в тому, що він не втручається в особистісний простір дитини, а довіряє їй діяти самостійно.
Щоб навчитися довіряти своїй дитині, необхідно привчити її з самого дитинства поважати ваше батьківське хвилювання і вчасно попереджати про свої дії. І зробити це повинні ви.
Зовсім необов’язково говорити про це в повчальному тоні, краще робити це доброзичливо. У вихованні взагалі завжди має бути присутня доброзичливість, але незмінно з твердістю. Дитина просто зобов’язана розуміти, що якщо ви про щось попросили, значить, ви їй довіряєте, і вона має це зробити. Ну, звичайно ж, прохання не можуть бути надуманими і обмежувати права дитини. Перестаньте думати і вирішувати за дитину, дайте їй можливість вибирати самій і не називайте, коли вам це зручно, самостійність впертістю. Будете боротися з впертістю, вб’єте самостійність.
Заохочуйте будь – які прояви самостійності, але м’яко корегуйте відхилення. Наприклад, дитина в магазині хоче сама везти візок. Це уповільнює ваш темп, але спроба допомогти викликає крик і плач. Вам соромно, що на вас звертають увагу оточуючі, у вас спрацьовує рефлекс, і ви караєте дитину, а заодно в зародку вбиваєте бажання допомагати, бажання діяти, бажання самостійно приймати рішення. Це замість того, щоб дати дитині самостійне доручення, яке їй під силу, наприклад, знайти пакети і упакувати молоко і масло, не забувши, подякувати помічнику. Так уявіть себе на місці своєї дитини, подивіться на себе її очима. кого ж тут потрібно виховувати?