Інвалідність – які почуття викликає у нас це слово? Острах, співчуття, бажання уникнути навіть розмов на цю тему, роздратування, жаль, чи ще щось? Що ми найперше бачимо: людину чи її каліцтво, несхожість на нас? Це світобачення закладається у дитинстві. Від реакції батьків залежить те, як дитина поводитиметься у ставленні до людей з інвалідністю в майбутньому. Тож сьогодні з’ясуємо, як говорити з дитиною про інвалідність.

  Розмовляйте з дитиною на цю тему

  Якщо дитина побачила людину з інвалідністю, це може стати слушною нагодою для того, щоб поговорити про відмінності між людьми. Використовуйте в розмові прості слова та фрази. Наприклад, скажіть, що жінка розмовляє мовою жестів, бо вона не чує, або чоловік використовує білу паличку чи собаку-поводиря, тому що він сліпий. Говоріть по суті. Уникайте зайвих емоцій. Це допоможе дитині приймати інвалідність як частину життя. Виділяйте спільне, що є між дитиною й людьми з інвалідністю. Уникайте некоректних слів.

  Дозвольте дитині проявляти цікавість

  Дитина повинна мати можливість вільно ділитися з вами своїми думками. Не шкодуйте часу, щоб обговорити дану тему. Маленькі діти особливо люблять ставити батькам безліч запитань. Батьки повинні заохочувати цікавість дитини і в той же час навчити її тактовності. Якщо дитина хоче знати більше, запропонуйте їй прочитати книги, у яких пояснюються відмінності між людьми. Книги повинні відповідати віку дитини.

  Пояснюйте просто

  Постарайтеся подивитись на ситуацію з точки зору дитини. Діти не можуть довго концентрувати увагу, і тому не сприймають довгі та складні відповіді. Пояснюйте чесно, але не вдавайтесь до зайвих деталей. Пояснюйте речі просто, щоб дитина могла вас зрозуміти. Маленькій дитині зрозумілим буде пояснення: «Напевно, її ноги не працюють так добре, як твої». Молодшому школяреві можна сказати: «Він може пересуватися в інвалідному візку з різних причин. Можливо, він таким народився або потрапив у аварію». Якщо ви не знаєте відповіді на питання, так і скажіть.

  Будьте позитивні в спілкуванні.

  Інвалідність часто асоціюється з негативними емоціями, такими як смуток або жалість. Привчіть дитину бачити в людині з інвалідністю позитивні сторони (наприклад, людину у веселій футболці або людину з гарним почуттям гумору). Розповідайте дитині про інвалідність у позитивному руслі, наприклад, поясніть, як інвалідне крісло допомагає справлятися з повсякденними справами.

  Прививайте дитині повагу до людей з інвалідністю

  Якщо дитина вважає таких людей неповноцінними або говорить, що вони смішно розмовляють чи ходять, виправляйте її. Поясніть, що такі слова можуть образити людину.

  Переконайтеся, що дитина розуміє, що при фізичній інвалідності людина нічим не відрізняється від інших у психічному плані. Розвивайте чутливість дитини, пояснюйте їй відмінності між людьми. Люди з інвалідністю не бажають, щоб до них ставилися з жалістю, й хочуть, щоб їх вважали рівноправними членами суспільства. Вони цінують те, що батьки вчать дітей приймати відмінності між людьми й пояснюють їм, що таке інвалідність. І найважливіше – слід пам’ятати, що у першу чергу у кожній людині потрібно бачити саме людину, а не її особливість.

Під час проходження практики студентка ХІСТ ВМУРоЛ “Україна” Магеррамова Анна Ахмедівна підготувала статтю на тему: “Ігрова залежність, що це та чи можна її подолати?”

  Лудоманія – це залежність від азартних ігор. Слід усвідомлювати, що ігроманія – це недуга, яка потребує обов’язкового лікування.

  Проблема ігрової залежності існує з того часу, як виникли азартні ігри. Сьогодні необов’язково грати в ігри, кінцевою метою яких є отримання прибутку. Більшість ігроманів віддає перевагу комп’ютерним розвагам з військовою, історичною та побутовою тематикою.

  Ця хвороба особлива, оскільки її дуже важко виявити. З цієї причини ігроманія носить назву прихованого захворювання. Це обумовлено тим, що особа, яка має залежність від азартних ігор, ніяким чином її не виявляє (відсутні саме фізичні ознаки, які існують при наркотичній або алкогольній залежності).

  Але проблема ігроманії не менш серйозна, ніж алкоголізм або наркоманія. Ця хвороба потребує термінового лікування, оскільки з часом її перебіг ускладнюється, а наслідки можуть бути непередбачуваними.

  Існує чотири стадії ігроманії:

  перша – людина грає періодично, такі розваги супроводжуються мріями про значний виграш. Лікування ігрової залежності не потребує значних зусиль і часу.

  друга – характеризується частими програшами, які супроводжується відчуттям гострого відчаю. Хворий може кинути роботу, сім’ю, друзів.

  третя – людина потребує сторонньої допомоги фахівців і лікування, на цій стадії хвороби не існує можливості здолати залежність від азартних ігор самостійно.

  четверта – супроводжується відчуттям повної безнадійності, виникають думки про самогубство. На цій стадії лікування ігроманії необхідне надтерміново.

  Чи можна подолати ігрову залежність? Це можливо. Перш за все, потрібен дуже потужний емоційний стимул, який стане сильнішою психологічної домінантою і змусить ігромана забути про свою згубної звички. Це можуть бути такі захоплення, як стрибки з парашутом, гірськолижний спорт, альпінізм, серфінг, водні лижі і багато іншого. Прозвучить трохи романтично, зате абсолютно правдиво, якщо сказати, що в такій ситуації ефективними ліками може стати любов. Якщо ж ніяке нове захоплення не здатне допомогти, необхідно звернутися до фахівця-психолога.

Під час проходження практики студентка гуманітарно-педагогічної академії Косарук Ірина Володимирівна підготувала статтю на тему: “Як виховати у сучасного покоління толерантне ставлення до людей з інвалідністю?”

   Всі люди народилися вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно іншого в дусі братерства. Декларація Прав Людини, 1948, стаття 1.

  Сучасний світ поєднує у собі різноманітних людей, і як правило, є люди, які потребують допомоги інших. Вони мають особливі потреби. Сьогодні це питання є одним із самих цікавих по тій причині, що у соціумі все більше і більше з’являється тих, хто потребує особливого ставлення. Що ж ми повинні робити? В першу чергу наше ставлення до таких людей має бути толерантним. А толерантне ставлення, це саме те, чого так не вистачає сьогодні людям: поваги, терпимості, розуміння, дружнього ставлення й  адекватного сприйняття.

  Люди з інвалідністю потребують нашої підтримки та допомоги в усуненні певних «бар’єрів», які існують в соціумі, але вони не потребують нашої жалісливості, це навіть може нашкодити, ранити їх душу.

  Одним із факторів допомоги людям з особливими потребами є формування толерантності у сучасної молоді, адже на разі все більше і більше випадків, коли представники молоді або кепкують, або проявляють свою недбалість при зустрічі з особливими людьми. Саме тому формування толерантності у молоді є обов’язковим. Це можна зробити за допомогою виховних годин на дану тематику, за допомогою прямого спілкування й спільного навчання. Адже відомо, що сучасна українська школа активно впроваджує інклюзивну освіту. Освіта для дітей, дорослих з інвалідністю є не лише можливість отримати освітні знання й уміння, крім цього це можливість адаптації в соціумі й розширення комунікації. Тому пам’ятаючи все це, ми дорослі, маємо навчати толерантності наших дітей ще із раннього віку.

  Сучасній молоді, і взагалі всім, потрібно пам’ятати, що люди з інвалідністю – це звичайні люди, які потребують спеціальних умов аби полегшити процес пересування для людей з ураженням опорно-рухового апарату, з порушеннями зору чи слуху.

  Отож, потрібно бути толерантними, навчати цьому наше підростаюче покоління, тоді люди з особливими потребами перестануть сидіти в чотирьох стінах, а ми з вами ще на один маленький крок станемо ближчими до держави, в якій ми всі так хочемо жити.

  І найважливіше – слід пам’ятати, що кожна людина з інвалідністю – це така ж людина, як і без інвалідності.