Уявити дитину без емоцій неможливо. Та й не потрібно. Адже емоції такі важливі у нашому житті. На емоційне благополуччя впливають виховання в родині, соціум і, звісно ж, темперамент. Однак, якщо те, що заклала природа, змінити важко, на інше впливати можна і потрібно. Позитивна роль батьків в емоційному розвитку дитини Еріх Фромм зазначав, що головна риса материнської любові – її безумовний характер. Інший вид любові – батьківська – відрізняється умовністю і її можна заслужити, будучи зразковим сином або дочкою. Для ефективного виховання та розвитку особистості дитини необхідно проявити обидва ці типи емоційних відносин. Приймаючі, люблячі батьки, які вчасно реагують на потреби дитини, формують у неї так звану безпечну прихильність. Що у майбутньому неабияк допоможе у житті. Адже діти з безпечної прихильністю відрізняються впевненою поведінкою, вони не бояться нових ситуацій, у них формується базова довіра до світу.
Наслідки емоційного неприйняття Реакцією на відсутність батьківської турботи і любові може бути замкнутість, залежність від інших і глибока тривожність. Відкидання, неприйняття викликають у дитини тривогу тим, що не задовольняється її потреби в любові, ласці у захисті. Така дитина може домагатися похвали, любові матері за допомогою зразкової поведінки, успіхів у діяльності. У цьому випадку виникає страх: «Якщо я буду погано себе вести, то мене не будуть любити». Страх невдачі викликає тривогу, що при реальних невдачах закріплюється і стає рисою особистості. Ті діти, яких ігнорують і чиї базові потреби не задовольняють, ростуть невпевненими в собі, у своїх здібностях. Крім того, образа з боку батьків вони розглядають як нормальну поведінку. Нерозвиненість стосунків прихильності між матір’ю і дитиною в подальшому перетворюється в стабільну відкидання дитиною власного «Я», що в свою чергу веде до глобального заперечення світу соціальних відносин.
Давайте волю емоціям Дитина допоки дорослі її цього не навчать ще не розділяє емоції на “хороші” та “погані”. Однак, “гарних” та “поганих емоцій не буває. Є наша оцінка цих переживань та емоцій. І, якщо дорослі будуть оцінювати переживання дитини позитивно чи негативно, діти робитимуть те ж саме. І з собою, і з іншими. Наприклад, вони блокуватимуть свої “погані” емоції, не виражатимуть їх. Якщо захочуть заплакати чи розсердитися, не будуть це робити, бо мама казала, що так робити не можна. А це може призвести до появи психосоматичних розладів – наприклад, болітиме голова чи живіт. Ще один можливий наслідок – затинання. Що це таке? Це – переривання контакту, коли дитина щось хоче сказати, виразити себе (навіть, виплакатись досхочу, чи поричати, як лев), а її переривають на півслові, нічого не пояснюючи. Якщо так чинити постійно, психіка може виробити механізм захисту. Тоді на дитину дорослі починають звертати увагу, але якою ціною? Щоб дозволити дитині виражати емоції, дорослі повинні дозволити це собі.
Отже, не варто блокувати свої емоції. Потрібно конструктивно їх проявляти, жити з ними в злагоді. І тоді емоції та почуття допоможуть нам творчо пристосуватись до світу, пізнати себе та інших, навчитись долати труднощі і, зрештою, бути самим собою.
